За відсутності чоловіків

Для шанувальників Майкла Каннінґема й Франсуази Саган

Літо, 1916 рік. У небі з’являються перші тіні німецьких дирижаблів, а паризькі чоловіки вирушають на фронт.

Для шістнадцятирічного Венсана, який залишається у місті майже сам, в оточенні надмірної любові й турботи жінок, життя має вигляд справжнього тріумфу свободи.  Та все змінює перша закоханість у французького солдата Артюра Валеса і знайомство з відомим письменником Марселем Прустом. І десь там, серед листів, сповнених чуттєвих таємниць й одкровення першої пристрасті до французького піхотинця, розпочинається шлях його дорослішання.

Чому варто прочитати книжку «За відсутності чоловіків»?

• Історія про роман між солдатом й аристократичним підлітком, який відкриває для себе надії і небезпеки першого кохання від автора міжнародного бестселера «Припини свої вигадки»
• Чуттєвий і болісний роман, що глибоко розкриває романтику й розбещеність життя золотої молоді.
• Премії Emmanuel-Roblès, Prix premier Roman de Culture et bibliothèques pour tous de la Sarthe.
• Як Майкл Каннінгем у «Годинах» виявляє захоплення творчістю Вірджинії Вулф, а Жан Рис у «Широкому Саргасовому морі» – творчістю Шарлотти Бронте, так і дебютний роман Філіпа Бессона тонко віддає належне геніальності Марселя Пруста.

Про автора:

Філіпп Бессон (Philippe Besson) — французький письменник. Випускник юридичного факультету, що надихнувся на написання свого першого роману En l'absence des hommes, читаючи розповіді колишніх військовослужбовців часів Першої світової війни. Роман, у якому Марсель Пруст став центральним персонажем, отримав премію Еммануеля Роблеса. Другий роман Бессона — Son Frère, увійшов до шорт-листа номінантів на Prix Femina і був екранізований Патрісом Шеро у 2003 році.

Цитати:

Зрештою, чому це літо всіх трагедій не може бути ще й літом усіх комедій?

Останні два роки твоє тіло не знало нічого, крім холоду, загрози, боротьби. Але ти також знаєш, що я не відштовхну це тіло, навпаки, прийму його, що я, можливо, єдиний, хто зуміє прийняти його. І все ж це дивно, адже ти вибрав саме того, хто нічого не вміє, хто не знає жестів, хто ніколи не притискав до себе іншого тіла, незайману дитину. І твоя правда. Ці перші обійми мають відбутися так. Це раптом очевидно. Отож я відігріваю твоє тіло, передаю йому своє тепло, оживляю плоть, я роблю шкіру менш шорсткою, ніжнішою, гладшою, рожевішою. Навіть тремтіння, посмикування — це тепло. Це дуже довгий, дуже повільний, дуже тихий момент. Майже нічого не відбувається. Просто ці мовчазні обійми. І це «майже нічого» — це все. Воно безмежне. Це все життя, цілком. Це твоє повернення до живих. Це моє хрещення. У цьому є щось святе, чудесне.

Коли ми замовкаємо, я здогадуюсь, що ти повертаєшся до свого нещастя. Територія твого нещастя є місцем, де ти є. Нещастя — це географічне положення.

Ти кажеш: пробач за те, що я постійно говорю про смерть, коли ми мали б говорити просто про любов. Ти пробачений. Як можна не говорити про смерть, яка оточує тебе день за днем? І потім, без неї, без цієї загрози нашому існуванню, чи зустрілися б ми? Я проклинаю цю війну, звичайно, і благословляю її водночас, бо це вона дала мені тебе, це вона кинула тебе в мої обійми. Ти заперечуєш: не кажи так, я не можу цього чути. Я більше не говоритиму цього, якщо ти просиш.

Я любив армію, Венсане, але я ненавиджу війну. Я ненавиджу цю подію, яка викошує покоління простих сердець і яка спустошує мою пам’ять. Гарні роки, рідкісні, також зникають у потопі вогню й дурості. Венсане, чи знайдемо ми коли-небудь спокій?